Текила
15.04.2010, 14:55
З великою любов"ю ставляться горці Дагестану до своеї мови. Ніхто не поважатиме людину яка забула рідну мову. Забути, зректися її- вважаеться підлістью і ганьбою, зрештою нещастям. Один з найстрашніших прокльонів звучить так:"Бодай би Аллах відібрав твоїм дітям мову,якою говорить їхня мати". Дагестанці володіють не лише своею, а ще й мовами інших народів.
Расул Гамзатов, аравський поет у книзі "Мій Дагестан" розповів цікаву бувальщину: "Якось у Парижі я зустрів аравського художника він розповів історію. Після революції він поїхав вчитися у Італію, там одружився з італійкою, та додому вже не повернувся. Він переїзджав з одніеї країни до іншої, та врешті-решт оселився в Парижі. Його не покидала туга за своею батьківщиною, свої почуття він виразив у картинах. Одна картина так і зветься "Туга за батьківщиною". На ній була зображена жінка в старовинному аравському вбранні. На другій картині Расул Гамзатов побачив пташку на кущі тернику, яка співае, а з вікна на неї з сумом дивиться горниця. Побачивши, що Расул Гамзатов зацікавився картиною, художник розповів, що картину намальовано за мотивами аравської легенди. Пташку спіймали, та посадили в клітку. Опинившись у полоні пташка повторювала:"Батьківщина,батьківщина,батьківщина..". Він все думав, що ж це за батьківщина? Мабуть там райська земля та райські птахи. Дай но я її випущу, та вона покаже мені шлях до тіеї країни. Він відкрив золоту клітку, пташка відлетіла десять кроків і сіла на кущ тернику, де між гілок куща, було її кубельце.
Художние сказав, що на свою батьківщину він також дивиться як із вікна клітки. Расул Гамзатов запитав, чому ж він не повернеться, він відповів, що вже пізно." З цього приводу відомий аравський поет пише:"Для мене мови народів-це зорі на небі. Я не хотів би, щоб усі зорі злилися в одну величезну на півнеба зірку. Нехай у кожного народа буде своя зірка."
Приїхавши із Парижа додому, Расул Гамзатов розшукав рідних художника, виявилась живою його рідна мати. Родичі сумно слухали розповідь про сина, блудного сина який проміняв рідну землю. Та задавалося пробачили йому, вони були раді, що він хоч живий. Мати запитала поета:"Ви розмовляли по аравськи?". Відповідь вразила її. Затуливши обличчя чорною фатою, як це роблять тоді, коли хтось в домі помре, мати з болем промовила:"Ні, цей художник не мій син. Мій син не міг забути мови,якої його навчила я-аравська мати". :blush2:
Расул Гамзатов, аравський поет у книзі "Мій Дагестан" розповів цікаву бувальщину: "Якось у Парижі я зустрів аравського художника він розповів історію. Після революції він поїхав вчитися у Італію, там одружився з італійкою, та додому вже не повернувся. Він переїзджав з одніеї країни до іншої, та врешті-решт оселився в Парижі. Його не покидала туга за своею батьківщиною, свої почуття він виразив у картинах. Одна картина так і зветься "Туга за батьківщиною". На ній була зображена жінка в старовинному аравському вбранні. На другій картині Расул Гамзатов побачив пташку на кущі тернику, яка співае, а з вікна на неї з сумом дивиться горниця. Побачивши, що Расул Гамзатов зацікавився картиною, художник розповів, що картину намальовано за мотивами аравської легенди. Пташку спіймали, та посадили в клітку. Опинившись у полоні пташка повторювала:"Батьківщина,батьківщина,батьківщина..". Він все думав, що ж це за батьківщина? Мабуть там райська земля та райські птахи. Дай но я її випущу, та вона покаже мені шлях до тіеї країни. Він відкрив золоту клітку, пташка відлетіла десять кроків і сіла на кущ тернику, де між гілок куща, було її кубельце.
Художние сказав, що на свою батьківщину він також дивиться як із вікна клітки. Расул Гамзатов запитав, чому ж він не повернеться, він відповів, що вже пізно." З цього приводу відомий аравський поет пише:"Для мене мови народів-це зорі на небі. Я не хотів би, щоб усі зорі злилися в одну величезну на півнеба зірку. Нехай у кожного народа буде своя зірка."
Приїхавши із Парижа додому, Расул Гамзатов розшукав рідних художника, виявилась живою його рідна мати. Родичі сумно слухали розповідь про сина, блудного сина який проміняв рідну землю. Та задавалося пробачили йому, вони були раді, що він хоч живий. Мати запитала поета:"Ви розмовляли по аравськи?". Відповідь вразила її. Затуливши обличчя чорною фатою, як це роблять тоді, коли хтось в домі помре, мати з болем промовила:"Ні, цей художник не мій син. Мій син не міг забути мови,якої його навчила я-аравська мати". :blush2: